Левченко Марія, Григор’єва (Левченко) Катерина, Буригіни Микола та Надія

Під час Другої світової війни українські родини Левченків та Буригіних, ризикуючи життям, надавали допомогу переслідуваним євреям.

Неля, Роберт і маленький Володимир Вайнери жили в м. Одеса з матір’ю. Батько Михайло після розлучення з дружиною мешкав у м. Первомайськ на Миколаївщині, але щоліта забирав дітей на канікули. У червні 1941 р. їхній приїзд збігся з початком німецько-радянської війни. Михайло Вайнер заплатив місцевому чоловікові, який мав коней, щоб той підводою довіз його доньку й синів до залізничної станції, а сам помчав готувати до евакуації устаткування заводу. Проте до потяга вони не доїхали: на станції вже хазяйнували німці. Доки діти пішки повернулися до м. Первомайськ, евакуаційний потяг батька вже пішов на схід. За порадою сусідів малі Вайнери вирушили відтак у найближчі села, але там їх заарештували й етапували до м. Кіровоград (нині – м. Кропивницький). Неля чітко запам’ятала головне правило виживання: за жодних обставин не виказувати свого єврейського походження, – тож назвалася Галею Мірошниченко, а дванадцятирічний Роберт став Миколою. Водночас чотирирічний Володя не розумів небезпеки й пам’ятав тільки своє справжнє прізвище, тож міг будь-коли розповісти правду. У м. Кіровоград їм пощастило втекти з-під конвою. Дітей прихистила місцева жителька Марія Левченко, яка мешкала з дорослими дочкою і сином – Катериною та Дмитром.

Наприкінці жовтня 1941 р. під час облави поліцаї прийшли до Левченків, адже Вайнери досі значилися в списках як євреї. Нелі не було вдома, а Роберта з Володею Марія встигла заховати. Господиня спокійно пояснила, що діти справді якийсь час пожили в неї, але вже з’їхали, а про те, що вони євреї, вона й гадки не мала. Жінці повірили. Після цього інциденту залишати втікачів у себе було небезпечно. Катерина Левченко та її друзі допомогли Нелі легалізуватися: засвідчили в управі, що знають Галю Мірошниченко як православну християнку. Отримавши тимчасове посвідчення, дівчина влаштувалася на роботу в місцевий інтернат і згодом зуміла забрати братів у дитячий будинок.

Але трапився прикрий випадок: Роберта схопили на вулиці хулігани, дражнячи «жидом». Урятувати хлопцеві життя Катерина бачила після того один спосіб – відправити його під ім’ям Миколи Воробйова на роботи до Німеччини. Згодом відіслали туди й Нелю. Зоставшись без сестри, п’ятирічний Володя в інтернаті мало не помер узимку від переохолодження. Порятували його друзі Левченків – Микола та Надія Буригіни. Не маючи власних дітей, вони заопікувалися хлопчиком як рідним сином.

Улітку 1945 р. Неля повернулася з Німеччини, знайшла в м. Одеса матір, і вони вирушили разом до м. Кіровоград на пошуки Володі. Розлука з хлопчиком була дуже болісною для подружжя Буригіних.

Згодом із Німеччини повернувся й Роберт, але його психологічна травма була настільки глибокою, що він відмовився від справжнього імені – залишився Миколою Воробйовим. Родині довелося пройти безліч нових життєвих випробувань, через тиск радянської ідеологічної системи Вайнери мусили мовчати, не підтримуючи зв’язків із рятівниками. У 1990-х рр. єврейська сім’я емігрувала до Ізраїлю. Лише в дорослому віці Володимир відшукав Надію Буригіну, яка на той час уже овдовіла, й допомагав їй до останніх років її життя, а Неля листувалася з Катериною Левченко.

У 2009 р. Яд Вашем визнав Марію Левченко, Катерину Григор’єву (Левченко) та Надію і Миколу Буригіних Праведниками народів світу.