Куцемири Василь, Параска, Іван та Петро

Селяни Василь і Параска Куцемири разом із синами-підлітками Іваном та Петром під час німецької окупації жили в с. Малий Олександрів на Хмельниччині. Якось у квітні 1942 р. хлопці, бавлячись на вулиці із сусідськими дітлахами, помітили незнайому чорняву дівчинку років десяти. Вона трималася осторонь, не наважувалася приєднатись до гурту. Брати самі підійшли познайомитись, і вона несміливо попросила їжі.

Дівчинку звали Люся Фельдман. Лише за кілька днів до того, під час винищення євреїв у с. Віньківці (нині – с-ще Віньківці Хмельницького району), вона втратила батьків – Якова та Рухлю. Самій Люсі дивом пощастило вирватися з рукотворного пекла, і відтоді вона поневірялася між селами, випрошуючи бодай якийсь прожиток. Із дитиною зазвичай ділилися шматком хліба чи вареною картоплиною, проте ніхто не наважувався пустити її до своєї оселі – надто явною була її єврейська зовнішність.

Василь та Параска стали першими людьми, чиї серця пройнялися до втікачки глибоким жалем. Вони без вагань запропонували дівчинці притулок, коли сини привели її до двору. До вигнання з регіону нацистів наприкінці березня 1944 р. Люся жила в оселі Куцемирів як рідна донька. У хаті вона почувалася вільно, проте на вулицю – ані ногою. Щойно на подвір’ї з’являлися чужі, дівчинка миттю ховалася в льоху або на горищі. Лише з настанням сутінків, під надійним покровом ночі, їй дозволяли виходити у двір подихати свіжим повітрям. Найближчі сусіди Куцемирів знали таємницю їхньої родини, але, на щастя, людяність виявилася сильнішою за страх.

Коли війна скінчилася, врятована Люся повернулась до с. Віньківці на навчання, але Василь і Параска опікувалися дівчиною до повноліття. У 1990-х рр. Люся, в заміжжі Коренбліт, емігрувала до США.

У 2003 р. Яд Вашем посмертно визнав Параску й Василя Куцемирів, а також їхніх синів Івана та Петра Праведниками народів світу.

/